Гендерні розбіжності змін біоелектричної активності та електричної гомогенності міокарда у хворих на ГХ.

В.Є. Кондратюк.

ДУ "Інститут геронтології АМН України", м. Київ.

Мета — вивчити статеві особливості порушень структурно-функціонального стану і біоелектричної активності міокарда у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Матеріали і методи. Обстежені 179 хворих на ГХ II стадії, яких було розподілено на 2 групи за статтю: 130 жінок і 49 чоловіків із середнім віком (64,8±1,0) і (62,8±1,8) років, тривалістю ГХ (11,8±0,7) і (9,9±1,1) років відповідно, яким застосовували стандартну антигіпертензивну терапію. Проводили вимірювання артеріального тиску (АТ), векторелектрокардіографію (ВЕКГ), ехокардіографію і ЕКГ високого підсилення (ЕКГ ВП).

Результати. Пацієнти чоловічої та жіночої статі цілеспрямовано підібрані з зіставними рівнями систолічного, діастолічного і середньогемодинамічного АТ. У обстежених хворих на ГХ за допомогою методу передсердної ЕКГ ВП виявлено, якщо тривалість фільтрованої хвилі P у чоловіків мала тенденцію до збільшення порівняно з жінками на 3,3 % (4,2 мс) (Р<0,1), то значення інших часових і амплітудних параметрів передсердної ЕКГ ВП у них зіставні. Ці розбіжності мали своє відображення у частоті виявлення ранніх потенціалів передсердь, яка у чоловіків мала тенденцію до збільшення порівняно з жінками на 13,4 % (Р<0,1) при порівнянній частоті реєстрації пізніх потенціалів передсердь. Більшою мірою статеві розбіжності стосувалися показників шлуночкової ЕКГ ВП. Так, у чоловіків порівняно з жінками значення часових параметрів – тривалості: фільтрованого комплексу QRS, низькоамплітудних (менше 40 мкВ) сигналів на початку та в кінці комплексу QRS більше відповідно на 7,5; 10,6 і 11,2 %, а щодо амплітудного (середньоквадратичної амплітуди частотного спектра комплексу QRS за перші 40 мс) – відзначена тенденція до його зменшення на 12,4 %. Згідно з отриманими даними, частота виявлення ранніх потенціалів шлуночків (РПШ) у чоловіків більша, ніж у жінок, на 9,9 %, при відсутності вірогідної розбіжності у частоті реєстрації пізніх потенціалів шлуночків. На нашу думку, чинниками статевих розбіжностей щодо частоти виявлення РПШ є те, що для чоловіків порівняно з жінками характерний більший ступінь гіпертрофії лівого шлуночка (ГЛШ), раніше розвивається атеросклероз коронарних артерій, а також відсутній естроген-прогестероновий захист.

За даними ЕКГ виявлено, що у чоловіків порівняно з жінками при відсутності розбіжностей у значеннях дисперсії інтервалу QT ((28,1±1,2) проти (32,6±3,0) мс) зареєстроване вірогідне збільшення тривалості дисперсії інтервалу QRS ((30,8±1,2) проти (28,0±0,7) мс), що вказує на більш виражене порушення в них гомогенності деполяризації шлуночків.

У процесі аналізу показників ВЕКГ, незважаючи на більші розміри камер шлуночків і передсердь у чоловіків порівняно з жінками, не було виявлено статевих розбіжностей у парціальних і сумарних величинах максимального вектора (MV) передсердної та шлуночкової петель ВЕКГ. Тобто різна величина морфологічного субстрату (ГЛШ і гіпертрофії лівого передсердя) забезпечувалася однаковим рівнем біоелектричної активності міокарда. Разом з цим, збільшення маси міокарда ЛШ за рахунок збільшення товщини стінок у чоловіків порівняно з жінками супроводжувалося збільшенням інтегрального MV петлі реполяризації шлуночків, який у чоловіків більше, ніж у жінок, на 25,8 % (Р<0,01), але ця різниця кількісно була меншою, ніж у здорових осіб.

Також у чоловіків порівняно з жінками достовірно (Р<0,05) більша різниця кутів відхилення головних векторів QRS- і Т-петель ВЕКГ (маркер порушення реполяризації шлуночків) у правій сагітальній площині ((2,3±24,1)° проти –(46,0±9,8)°) та сумарного ((90,2±27,1)° проти (26,0±14,1)°).

Висновок. Для хворих на ГХ чоловіків порівняно з жінками характерним є більш виражене порушення електричної гомогенності передсердь та (особливо) шлуночків (більш часте виявлення ранніх потенціалів шлуночків і збільшення кута QRS-T), що може свідчити про гірший прогноз з огляду на розвиток серцевих аритмій.

Вікова структурно-функціональна перебудова серця у хворих на ГХ

В.Є. Кондратюк, Л.М. Єна

ДУ "Інститут геронтології АМН України", м. Київ

Мета — вивчити особливості порушень морфофункціонального стану серця у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) різного віку.

Матеріали і методи. Обстежено 179 хворих на ГХ II стадії, яких було розподілено на 3 групи: 62 – (23 чоловіки і 39 жінок) середнього віку (45–59 років), 73 – (19 чоловіків і 54 жінок) літнього віку (60–74 років) і 44 – (7 чоловіків і 37 жінок) старечого віку (75–89 років). Середній вік хворих та тривалість ГХ становили (51,8±0,7) та (7,7±0,7); (66,6±0,4) та (12,3±0,9) і (79,8±0,7) та (14,5±1,2) року відповідно у пацієнтів середнього, літнього і старечого віку, яким застосовували стандартну антигіпертензивну терапію. Проводили допплерехокардіографію у стані спокою в М-, В- режимах за загальноприйнятою методикою.

Результати. Аналізуючи частоту реєстрації ехокардіографічно виявленого збільшення лівого передсердя (ЛП) (за його індексом), у обстежених пацієнтів спостерігали її вікове зростання. Найбільш часто гіпертрофія ЛП виявляється у старечому віці порівняно із середнім і літнім – відповідно 86,4 проти 22,6 % (Р<0,0001) і 64,4 % випадків (Р<0,05); при цьому в літньому частіше, ніж у середньому, на 41,8 % (Р<0,0001). Гіпертрофія лівого шлуночка (ЛШ) виявляється у хворих на ГХ з високою частотою та демонструє тенденцію до збільшення — від групи середнього віку (у 8 із 10 пацієнтів) до групи старечого віку (у 9 із 10 пацієнтів) за рахунок тенденції до збільшення частоти виявлення її ексцентричного типу на 12,8 % (Р<0,07). Також виявлено збільшення індексу ЛП з віком: у хворих старечого та літнього віку його значення більше, ніж у хворих середнього віку, відповідно на 18 та 11,7 % (Р<0,001); поряд з цим у старечому віці він більше, ніж у літньому, на 5,7 % (Р<0,01), що непрямо вказує на погіршення діастолічної функції ЛШ (ДФЛШ). Якщо аналізувати діастолічний розмір ЛП, то у хворих старечого і літнього віку він більше, ніж у осіб середнього віку, відповідно на 5,8 % (Р<0,01) і 4,3 % (Р<0,05). Розмір правого шлуночка з віком зменшується: у пацієнтів літнього віку на 5,7 % менше, ніж у середньому. У старечому і літньому віці порівняно із середнім відзначається збільшення індексованих залишкових об’ємів ЛШ у кінці діастоли та систоли відповідно на 12,3 % (Р<0,01) та 22,6 % (Р<0,001) і на 7,0 % (Р<0,05) та 8,6 % (Р<0,1). У свою чергу, у старечому віці індекс сферичності ЛШ у діастолу вірогідно більший, ніж у середньому та літньому відповідно на 7,7 та 6,1 %, що вказує на його геометричну перебудову — сферизацію ЛШ з віком. Необхідно зазначити відсутність вікових розбіжностей товщини міжшлуночкової перегородки і задньої стінки ЛШ у хворих на ГХ. У той же час, з віком простежується односпрямованість підвищення артеріального тиску і збільшення ступеня гіпертрофії ЛШ. У хворих старечого віку індекс маси міокарда ЛШ більший, а у хворих літнього віку демонструє тенденцію до збільшення порівняно із середнім відповідно на 11 % (Р<0,05) і 8,1 % (Р<0,07) за рахунок збільшення кінцеводіастолічного об’єму ЛШ. У процесі аналізу функціонального стану серця виявлено вікове погіршення глобальної та регіонарної скоротливої здатності ЛШ: фракція викиду ЛШ у хворих старечого віку вірогідно менша, ніж у хворих середнього та літнього віку, відповідно на 4,8 і 4,5 %, залишаючись на нормальному рівні; при цьому вікових розбіжностей у величині скоротливої здатності ЛП не отримано. Враховуючи те, що у пацієнтів із ГХ порушується, у першу чергу, ДФЛШ, було важливим дослідити також її вікові зміни. У хворих старечого і літнього віку значення співвідношення швидкостей раннього і пізнього діастолічного наповнення ЛШ менше, ніж у пацієнтів середнього віку, відповідно на 25,0 % (Р<0,001) і 10,4 % (Р<0,05); більше того – у старечому віці вона менше, ніж у літньому, на 16,3 % (Р<0,01). При цьому у найбільш вікових хворих час ізоволюмічного розслаблення ЛШ більший, ніж у середньому та літньому віці, відповідно на 10,2 % і 9,7 % (Р<0,05), що вказує на більш виражене порушення ДФЛШ у хворих віком 75–89 років.

Висновок. У хворих на ГХ для вікової структурно-функціональної перебудови серця характерне збільшенням розміру порожнин лівого передсердя і лівого шлуночка, збільшення ступеня гіпертрофії лівого шлуночка за рахунок її ексцентричного типу при сферичній модифікації його геометрії, що супроводжується порушенням його систолічної та діастолічної функції.

Прогноз течения и профилактика формирования осложнений артериальной гипертензии у подростков

Н.М. Коренев, Л.Ф. Богмат, В.В. Никонова, Е.М. Носова, Э.Л. Ахназарянц, И.М. Яковлева

ГУ "Институт охраны здоровья детей и подростков АМН Украины", г. Харьков

Цель – определение факторов неблагоприятного течения артериальной гипертензии (АГ) у подростков, профилактика формирования осложнений.

Материал и методы. Обследованы 150 подростков с АГ в возрасте 14–17 лет. Проведены эхокардиография в В-режиме по стандартной методике на аппарате Sonoline-SL1, фирмы Siеmens, суточное мониторирование АД с использованием аппарата Cardiospy фирмы Labtech LTD (Венгрия). Липидный спектр крови по уровню общего холестерина, триглицеридов, холестерина липопротеидов высокой плотности. Оценка состояния симпатоадреналовой системы по содержанию в суточной моче адреналина и норадреналина. Состояние ренин-ангиотензин-альдостероновой системы – по активности ренина плазмы крови, ангиотензина II и альдостерона в сыворотке крови.

Установлено, что различные типы суточных колебаний АД у подростков с АГ (dipper, non-dipper и over-dipper) сопровождаются выраженной активацией нейрогуморальных систем с повышением уровня норадреналина, активности ренина плазмы, ангиотензина II и альдостерона крови, дислипопротеидемиями атерогенной направленности (снижение уровня холестерина липопротеидов высокой плотности, гипертриглицеридемия), дезадаптивным ремоделированием сердца (расширением полостей, утолщением стенок миокарда, увеличением индекса массы миокарда левого желудочка) и патологической микроальбуминурией. Доказано, что механизмы прогрессирования и прогноз АГ у подростков зависят от различных суточных профилей АД. Так, в группе dipper предикторами формирования дезадаптивной перестройки сердца являются повышение норадреналина и ангиотензина II, а также гипертриглицеридемия. В группе non-dipper изменения гемодинамических показателей происходят на фоне активации РААС с включением в патологический процесс альдостерона. В группе over-dipper нарастание пульсового давления в ночные часы и снижение антиатерогенной фракции липопротеидов высокой плотности происходят на фоне активации симпатоадреналовой системы.

Вместе с тем, на фоне рациональной антигипертензивной терапии препаратами первой линии (не менее 6 мес) происходит переход патологических профилей АД (non-dipper и over-dipper) в физиологический (dipper), прослеживается тенденция к снижению индекса массы миокарда ЛЖ и нормализация липидного спектра крови и снижение уровня микроальбуминурии.

Выводы. У подростков с АГ на ранних этапах заболевания наблюдается поражение органов-мишеней на фоне патологических суточных колебаний АД, что требует своевременной диагностики и адекватной терапии для предотвращения развития осложнений.

Забезпечення лікувально-профілактичними заходами кардіологічних хворих із стресовими станами

В.М. Корнацький, В.І. Клименко, Ю.В. Василькова, Н.В. Томах, А.О.Самосенко

Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска" АМН України, м. Київ

Тенденція зростання поширеності хвороб системи кровообігу (ХСК) значною мірою пояснюється недостатньою її профілактикою, неефективною пропагандою здорового способу життя, низькою якістю диспансерного обслуговування й амбулаторного лікування. Треба зазначити, що на сучасному етапі стан діагностики та лікування ХСК зазнали докорінних змін. В основі впровадження нових можливостей – доказовість та профілактичне спрямування медицини. Саме профілактичний напрям визнаний пріоритетним згідно Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки (затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 3.05.06 № 761). Профілактичний напрям – це формування здорового способу життя, від якого більш ніж на 50 % залежить рівень здоров’я особистості, а також з різними групами чинників ризику (ЧР), що впливають на виникнення та ускладнюють перебіг ХСК. З позиції загальної концепції ЧР емоційний стрес займає особливе місце. Залежно від характеру і специфічності виникнення стресу ЧР його виникнення науковці умовно поділяють на дві групи: біолого-психологічні і соціально-виробничі. На теперішній час встановлено, що одним із важливих аспектів проблеми реабілітації хворих із ХСК є соціо-психологічний аспект, в якому легко простежити ряд як психологічних, так і соціальних факторів, що впливають на інтенсивність та ефективність реабілітації.

Мета – визначити та оцінити концептуальні медико-організаційні фактори, що впливають на стан здоров’я кардіологічних хворих із стресовими станами, щодо їх забезпечення адекватними лікувально-профілактичними заходами.

Результати. Консультативно-діагностичні, лікувальні та реабілітаційні заходи здійснюються залежно від нозологічної форми відповідно до галузевих стандартів та протоколів на первинному, вторинному чи третинному рівнях медичної допомоги. Забезпечення основної частки профілактичних заходів, координація у всій системі медичного обслуговування, безперервність та всебічність спостереження за хворим покладається на рівень первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД). Враховуючи численність проявів психосоматичних захворювань, до яких належать ХСК, кардіологічні хворі звертаються до різних фахівців, але найчастіше до лікаря ПМСД, кардіолога та невропатолога, які не мають досвіду та алгоритмів дій щодо психосоматизації захворювань, тому важливим питанням охорони здоров’я є кадрова політика.

Забезпеченість населення медичними кадрами терапевтичного профілю за даними Центру медичної статистики МОЗ України в цілому є задовільною. Показник забезпеченості лікарями ПМСД на кінець 2007 р. в Україні становив майже 95 %, на укомплектованість цими посадами недостатня – 76,3 %. Зайнятість посад кардіологів станом на 01.2008 р. становить 95,2 %, а укомплектованість – 85,8 %, що порівняно з лікарями ПМСД вище на 9,5 %. Кількість зайнятих посад збільшилася не за рахунок фізичних осіб, а в зв’язку з сумісництвом.

Гірше становище виявлено з посадами психотерапевтів і лікарів психологів. У 2000 р. коефіцієнт сумісництва у психотерапевтів становив 1,11, а у лікарів психологів – 1,34; при цьому не зайнятих посад психотерапевтів було 34,5 (11,8 %), а лікарів психологів – 14,5 (43,6 %). Якщо кількість посад лікарів вищезазначеного фаху поступово зростає, то кількість фізичних осіб продовжує зменшуватися на фоні і так значної кількості вільних штатних одиниць. В 2005 р. коефіцієнт сумісництва у психотерапевтів становив 1,15, а кількість вільних посад досягла 56 (17,7 %), відзначається значне збільшення коефіцієнта сумісництва лікаря психолога – 1,96. Не вирівнялася ситуація зі штатом психотерапевтичної служби і у 2007 р.: коефіцієнт сумісництва у психотерапевта – 1,17, а у лікаря психолога досяг рівня 2,34 на фоні 50 % (18,75 штатних одиниць) вільних посад.

Задовільна забезпеченість, укомплектованість кадрів складаються, в основному, за рахунок вторинного та третинного рівнів надання лікувально-профілактичної допомоги. Хоча показники забезпеченості лікарями вторинного та третинного рівнів (зокрема кардіологами) кращі, то забезпеченість психотерапевтами становила 82,8 %, їх укомплектованість – 70,3 %, що нижче за рівень укомплектованості лікаря ПМСД, забезпеченість лікарями психологами – 50 %, а найгірша їх укомплектованість – 21,3 %. Наведене значно затрудняє взаємодію та наступність у роботі лікарів різних лікувально-профілактичних установ.

Вивчення впливу чинників на надання медичної допомоги, які б впливали на рівень здоров’я населення, підвищуючи тривалість життя та знижуючи такі показники, як захворюваність, інвалідність і смертність від ХСК, є проблемою державного рівня. Профілактика та лікування ХСК мають бути комплексними, включаючи коректування способу життя, що є вагомим, а подекуди і основним фактором продовження середньої тривалості якісного життя. Враховуючи виявлені недоліки в організації медичної допомоги кардіологічним хворим із стресами та з метою визначення найвагоміших медико-організаційних чинників застосовано метод експертних оцінок.

Не зменшуючи потреби в терапевтичній службі та фахівцях загальносоматичного профілю практикуючі лікарі звертають увагу на необхідність підвищення ролі медичної психології, психотерапії і психопрофілактики в соматичній медицині і важливість медико-психологічної реабілітації хворих на ХСК. Вони також підкреслюють важливість психологічної реабілітації кардіологічних хворих, яка повинна бути спрямована на зміну відношення хворої людини до себе, свого стану та оточуючого її середовища.

Нейропсихологічний стан хворих на артеріальну гіпертензію, ускладнену дисциркуляторною енцефалопатією

В.М. Корнацький, В.І. Клименко, Н.В. Томах, А.О. Самосенко, І.М. Денісенко

Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска" АМН України, м. Київ

Цереброваскулярні захворювання є однією з найважливіших медичних і соціальних проблем як у нашій країні, так і у всьому світі в силу значної їх поширеності та наслідків: тимчасова та стійка втрата працездатності, порушення функцій вищої нервової системи. Артеріальна гіпертензія (АГ) та атеросклероз є провідними етіологічними чинниками в розвитку дисциркуляторної енцефалопатії (ДЕ). Важливим для встановлення патогенетичних механізмів формування клінічних синдромів ДЕ є нейропсихологічний підхід, який ґрунтується на факторному аналізі, застосування якого в нейрогеріатричній практиці не знайшло широкого впровадження.

Мета – вивчити нейропсихологічнй стан хворих на артеріальну гіпертензію, ускладнену дисциркуляторною енцефалопатією.

Результати. За даними загальної оцінки когнітивної продуктивності хворих на АГ, ускладнену ДЕ, за шкалою ММSЕ встановлено, що у хворих на ДЕ І стадії середній бал становив (28,4±0,12) бала, а при ДЕ II стадії – (26,7±0,17) бала, що свідчить про когнітивні порушення, які не досягали рівня деменції. За загальним балом шкали ММSЕ доведено вірогідну різницю між досліджуваними групами (Р<0,05). Достовірна різниця між цими групами спостерігалася і за субтестами "увага та рахування", "згадування", "мова та праксис" (Р<0,05).

Загальний показник результату батареї тестів на лобну дисфункцію (БТЛД) довів, що у хворих на АГ з ДЕ І стадії спостерігаються легкі когнітивні порушення, що відповідає (16,54±0,13) бала, а вже при II стадії ДЕ ці прояви більш виражені як помірні, в середньому – (14,92±0,2) бала. Когнітивні порушення майже завжди поєднуються з емоційними розладами, оскільки в основі останніх лежить вторинна дисфункція лобних часток головного мозку. Дослідивши рівень тривожності за тестом Спілбергера та Ханіна, у 88,6 % хворих незалежно від стадії ДЕ встановлено високий рівень тривожності. При ДЕ І стадії середній бал реактивної тривожності – (41,96±1,54) бала, особистісної – (47,15±1,35) бала, а при ДЕ II стадії – (45,98±1,56) та (51,46±1,53) бала, відповідно. Високий рівень тривожності негативно впливав на когнітивні функції, що підтверджено наявністю позитивного кореляційного зв’язку між рівнем особистої тривожності та загальним показником БТЛД (r=0,58, Р<0,05).

Таким чином, високий рівень тривожності у хворих на артеріальну гіпертензію приводить до порушення когнітивних функцій, проявом яких є дисциркуляторна енцефалопатія. Враховуючи відсутність ідентичності показників, при оцінці когнітивного статусу за шкалою ММSЕ та БТЛД необхідно поєднувати застосування цих шкал при виявленні когнітивних порушень.

Особливості обміну простаноїдів у хворих на артеріальну гіпертензію з інсулінорезистентністю

В.С. Корчинський

Центральний військовий клінічний санаторій "Хмільник", м. Хмільник

Мета – вивчити особливості обміну простаноїдів у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з інсулінорезистентністю (ІР) і визначити їх можливий взаємозв’язок з показниками центральної гемодинаміки.

Матеріал і методи. Обстежено 40 хворих на АГ ІІ стадії без цукрового діабету і порушеної толерантності до глюкози, з індексом маси тіла до 30 кг/м2. До контрольної групи включено 30 здорових осіб. Групи були зіставні за віком і статтю хворих. Показники центральної гемодинаміки вивчали методом ехокардіографії і тетраполярної грудної реографії. Рівні інсуліну (ІРІ), простаноїдів: ПгІ2 (стабільний метаболіт 6-кето-ПгF1l), ПгЕ2, ПгF2l, ТхА2 (стабільний метаболіт ТхВ2) в крові визначили за радіоімунним методом. Інсулінорезистентність верифікували за величиною індексу Caro, що не перевищувала 0,33.

Результати. Величина маркера ІР у хворих на АГ становила 0,25±0,03, в контрольній групі – 0,38±0,02 (Р<0,01). Виявлене достовірне підвищення рівнів ІРІ (Р<0,01), ПгF2l (Р<0,01), ТхВ (Р<0,01), у той час як рівні депресорних простаноїдів ПгІ2 і ПгЕ2 мали тенденцію до зниження. Співвідношення ТхВ2/ПгІ2 у хворих на АГ в 1,6 разу (Р<0,001) перевищувало показник у контрольній групі, що відображає значне зростання вазоконстрикторного потенціалу. Відмітною ознакою міжгормональних взаємодій була наявність достовірних прямих кореляцій між досліджуваними простаноїдами. Виявлений характер зв’язків свідчить про зміну синтезу і обміну всіх простаноїдів. Крім того, визначався зворотний кореляційний зв’язок ПгІ2 з маркером ІР(r=– 0,52; Р<0,01) і прямий зв’язок між ТхВ2 та індексом ІР (r=0,49; Р<0,05). Це може підтверджувати регуляторний вплив простаноїдів на ІР, що опосередковано вмістом внутрішньоклітинного Са2+ і станом мікроциркуляції. Достовірні прямі кореляції визначалися також між серцевим індексом (СІ) і ПгЕ2, ПгІ2. Зворотні кореляційні зв’язки виявлені між СІ і ІРІ, ТхВ2, ПгF2l. Загальний периферичний опір від’ємно корелював з ПгЕ2, ПгІ2 і додатно з ТхВ2, ПгF2l, ІРІ.

Результати дослідження свідчать, що у хворих на АГ з ІР переважають пресорні фракції простаноїдів. Дисфункція системи простаноїдів реалізується зростанням прямих пресорних ефектів на показники центральної гемодинаміки, збільшенням спектра міжгормональних взаємодій. Виявлені закономірності слід враховувати при призначенні лікарських засобів, що впливають на обмін простаноїдів.

Стан чутливості до інсуліну та інсулінорезистентність при застосуванні антигіпертензивних засобів і статину у хворих на АГ з метаболічним синдромом

О.І. Кочержат, М.А. Оринчак

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – дослідити стан чутливості до інсуліну та інсулінорезистентність (ІР) за рівнем b2-рецепторів інсуліну та ендогенного інсуліну (ЕІ) в крові при комбінованому антигіпертензивному лікуванні з включенням аторвастатину у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з метаболічним синдромом (МС).

Матеріал і методи. Обстежено 34 хворих на АГ з МС за критеріями АТР ІІІ (2001), віком (63±8) років. У 1-шу групу ввійшло 10 хворих з нормальним рівнем ЕІ в крові; в 2-гу групу – 24 хворих із спонтанною гіперінсулінемією. Визначали рівень офісного артеріального тиску (АТ), вміст глюкози та ЕІ в крові натще. Стан ІР визначали за розрахунковим показником НОМА-IR, рівнем ЕІ та b2-рецепторів інсуліну; чутливість до інсуліну – за індексом чутливості до інсуліну (ІЧІ). Обстеження проводили до і через 4 тиж лікування лерканідипіном, кандесартаном та аторвастатином. Група порівняння – 10 практично здорових осіб.

Результати. Всі обстежені хворі мали три і більше критеріїв МС. Середні значення АТ в 1-й та 2-й групах коливалися в межах (180,45±15,24)/(102,27±12,91) та (182,50±18,53)/(105,00±13,56) мм рт. ст. (Р<0,05) відповідно. Рівні глюкози в крові натще в обох групах були в межах контролю – (4,21±0,17) ммоль/л (Р>0,05). В 1-й групі рівень ЕІ коливався в межах норми – (9,03±2,22) мкОд/мл, в контролі – (10,60±2,40) мкОд/мл (Р>0,05). Рівень b2-рецепторів інсуліну виявився підвищеним майже в 3 рази і становив (13,94±4,04) нг/мл (у контролі – (4,53±1,63) нг/мл, Р<0,05). Показники ІЧІ, НОМА-IR були достовірно підвищеними в 1,5 разу порівняно з контролем (Р<0,05). У 2-й групі рівні ЕІ та b2-рецепторів інсуліну в крові виявилися підвищеними до (54,09±15,54) мкОд/мл та (22,09±8,77) нг/мл (Р<0,05) відповідно. Показник ІЧІ виявився підвищеним у 1,5 разу (Р<0,05), НОМА-IR – у 4 рази порівняно з контролем (Р<0,05). Після проведеного лікування у хворих 1-ї групи досягнуто контролю АТ у 8 (80 %) випадках, в 2-й групі – у 21 (87,5 %) випадках. Показник ЕІ не змінювався, ІЧІ мав тенденцію до збільшення (Р>0,05), у той час як рівень b2-рецепторів інсуліну та НОМА-IR дещо знижувалися (Р>0,05). В 2-й групі показник ІЧІ достовірно підвищувався (Р<0,05), а показники ЕІ, b2-рецепторів інсуліну, НОМА-IR знизилися на 50–60 % порівняно з базальним рівнем (Р<0,05).

Висновок. Комбіноване антигіпертензивне лікування із включенням лерканідипіну, кандесартану та аторвастатину сприяє досягненню контролю АТ більше ніж в 70 % випадків, що супроводжується зниженням інсулінорезистентності за рахунок підвищення чутливості до інсуліну у хворих на АГ з МС.

Влияние гипоуглеводной диеты на массу тела и уровень базального инсулина у больных с эссенциальной АГ

В.Н. Крамарева

Национальный медицинский университет им. А.А. Богомольца, г. Киев

У больных эссенциальной артериальной гипертензией (АГ) в большинстве случаев определяются метаболические нарушения в виде ожирения, дислипидемии, нарушения углеводного обмена, являющиеся факторами кардиоваскулярного риска. В связи с этим, основная цель лечения больных с эссенциальной АГ состоит в максимальном снижении риска осложнений. Для достижения этой цели требуется, кроме нормализации артериального давления (АД), коррекция всех модифицируемых факторов риска.

Высокая частота ожирения, гипергликемии, гиперинсулинемии у больных с эссенциальной АГ предполагает обязательное включение в терапию немедикаментозных методов лечения, направленных на снижение массы тела и уменьшение инсулинорезистентности. В литературе обсуждается вопрос применения гипоуглеводной диеты с целью коррекции данных показателей.

Цель исследования – изучение влияния гипоуглеводной диеты на массу тела и уровень базального инсулина у больных с эссенциальной АГ.

Материал и методы. Обследовано 39 больных эссенциальной АГ 1-й и 2-й степени согласно критериям ВОЗ/МОАГ (1999), в том числе 22 женщины и 17 мужчин в возрасте от 32 до 62 лет (в среднем (50,2±6,1) года). Группу контроля составили 12 здоровых лиц.

Определяли антропометрические показатели: рост, массу тела, индекс массы тела (ИМТ). Контроль АД осуществляли с помощью стандартной сфигмоманометрии по Н.С. Короткову.

Концентрацию глюкозы в капиллярной крови определяли натощак глюкозооксидазным методом. Уровень инсулина в плазме венозной крови определяли утром натощак радиоиммунным методом с использованием стандартных наборов реактивов "Рио-Инс-ПГ 125 I" института биохимии АН Беларуси на радиометрической установке с пересчетным устройством "Гамма" (Россия).

Все больные с АГ случайным способом были разделены на 2 равные сопоставимые группы: контрольную (n=19) и основную (n=20). Пациенты контрольной группы получали стандартную антигипертензивную терапию. Пациентам основной группы, помимо аналогичного антигипертензивного лечения, рекомендовали гипоуглеводную диету с сохранением в рационе достаточного количества белка и жиров. Курс лечения составил 12 нед. Эффективность терапии контролировалась путем офисного измерения АД в дневное время. В обеих группах состояние пациентов оценивали исходно и по окончании курса лечения.

Статистические данные представлены в виде средних арифметических значений и стандартного отклонения (M±SD). Достоверность различий оценивали по t-критерию Стьюдента. Анализ корреляционных взаимосвязей биохимических показателей осуществляли с помощью коэффициентов ранговой корреляции Спирмена. Уровень значимости Р<0,05 считали достоверным.

Результаты. Анализ полученных данных выявил достоверное повышение уровня базального инсулина в обеих группах по сравнению со здоровыми (все Р<0,05). Установлено, что по мере повышения ИМТ уровень базального инсулина крови возрастал. Выявлена прямая и достоверная связь между уровнем инсулина и ИМТ (r=0,56, P<0,05). Содержание базального инсулина, кроме того, коррелировало с окружностью талии (у мужчин r=0,45, Р<0,05 и женщин r =0,48, Р<0,05). В процессе лечения была отмечена положительная динамика показателей АД в обеих группах больных (все Р<0,05). Вместе с тем, применение гипоуглеводной диеты у больных основной группы вызвало снижение массы тела в среднем на (4,5±2,2) кг (Р<0,05), в то время как у больных контрольной группы статистически значимых изменений массы тела не наблюдалось. На фоне гипоуглеводной диеты у больных основной группы достоверно снизился уровень базального инсулина (Р<0,05). У больных контрольной группы данный показатель существенно не изменился.

Таким образом, результаты наших исследований указывают на нарушения углеводного обмена у больных с эссенциальной АГ и наличие взаимосвязи между уровнем базального инсулина и показателями ожирения. Использование гипоуглеводной диеты в течение 12 нед дает возможность снизить массу тела и содержание базального инсулина, что способствует профилактике или отсрочке проявлений сахарного диабета и атеросклероза сосудов и снижает риск развития сердечно-сосудистых осложнений. Для эффективного лечения больных с эссенциальной АГ следует сочетать немедикаментозные методы лечения с медикаментозными.

Артериальная гипертензия и гипотиреоз: особенности диагностики и лечения

В.И. Кривенко, С.П. Пахомова, Е.П. Федорова, Н.С. Лапатько

Запорожский государственный медицинский университет
Центр метаболических расстройств, г. Запорожье

В Украине выявляется все больше пациентов с сочетанием артериальной гипертензии (АГ) и гипофункции щитовидной железы (ЩЖ). У одних больных АГ предшествует эндокринной патологии, у других – развивается на фоне гипотиреоза. В обоих случаях ухудшается течение АГ, что требует особых подходов к лечению. Развитию АГ при гипофункции ЩЖ способствуют такие факторы: повышение периферического сопротивления сосудов, содержания в тканях мукополисахаридов, которые задерживают натрий и воду, уменьшение секреции натрийуретического пептида, повышение секреции вазопрессина, гиперинсулинемия и т.д. Чаще повышение АД происходит у пациентов старше 50 лет при гипотиреозе средней тяжести.

Цель – оценить особенности АГ, наличие метаболического синдрома (МС) у больных с АГ и гипотиреозом и разработать подходы к лечению АГ.

Материал и методы. Клинико-анамнестические данные, определяли глюкозу крови, липидограмму, скорость клубочковой фильтрации, уровень тиреотропного гормона (ТТГ) и свободного тироксина (Т4), проводили ЭКГ, ЭХОКС, суточное мониторирование артериального давления, УЗИ щитовидной железы.

Результаты. Проведен анализ 20 клинических случаев, в которых имело место сочетание АГ и гипотиреоза: все пациенты – женщины в возрасте от 54 до 72 лет (в среднем (61,8±4,1) года). АГ предшествовала развитию эндокринной патологии у 12 (60 %), АГ возникла на фоне гипотиреоза у 8 лиц (40 %).

Распределение больных в зависимости от стадии АГ: ІІ стадия – 10 (50 %), ІІІ – 10 (50 %); от степени тяжести: 2-я – 4 (20 %), 3-я – 16 (80 %). Кардиальный риск был очень высоким у всех пациентов. Причины гипотиреоза: аутоиммунный тиреоидит – 9 (45 %) больных, послеоперационный – 5 (25 %), узловой зоб – 6 (30 %). Степень гипофункции ЩЖ: легкая – 2 (10 %), средняя – 12 (60 %), субклинический гипотиреоз – 6 (30 %). Уровень ТТГ у 13 пациентов (65 %) был повышенным и колебался от 6,0 до 25,0 (в среднем (10,75±5,1) мкМЕ/мл), у 7 (35 %) больных показатели были нормальными на фоне медикаментозной компенсации гормональными препаратами. У 80 % больных имели место осложнения атеросклероза: инфаркт миокарда в анамнезе – у 4 (20 %), инсульт – у 4 (20 %), фибрилляция предсердий – у 7 (35 %), СН ІІА стадии – у 8 (40 %). У 5 (40 %) пациентов наблюдался сахарный диабет (СД) 2-го типа. У 8 (40 %) женщин гипотиреоз выявлен впервые в отделении. Причиной определения ТТГ были необъяснимая слабость или обследование в связи с фибрилляцией предсердий. Абдоминальное ожирение (АО) отмечено у 10 (50 %) обследованных, все они имели дислипидемию и проявление МС: АО+АГ+ТТГ; 6 (30 %) больных имели сочетание признаков – АО+АГ+СД. У большинства женщин (14 (70 %) человек), АГ была резистентной к проводимой терапии. Замена гидрохлоротиазида на индапамид и включение моксонидина, коррекция доз заместительной гормональной терапии для достижения компенсации состояния способствовали снижению АД и его стабилизации у всех больных.

Выводы. Снижение функции ЩЖ часто протекает субклинически, что требует определения уровня ТТГ у всех пациентов с кардиальной патологией после 50 лет. Гипотиреоз является одним из компонентов МС, нормализация функции ЩЖ уменьшает его проявления. При сочетании АГ и гипотиреоза лечение повышенного давления следует проводить как при МС (с включением индапамида и моксонидина), а также проводить гормональную коррекцию гипофункции щитовидной железы.

Досвід використання карведилолу при лікуванні хворих на артеріальну гіпертензію похилого та старечого віку

І.В. Куделя, К.Г. Карапетян, І.Л. Караванська, В.М. Клюйко, О.С. Мітрохіна

Дніпропетровська державна медична академія

Артеріальна гіпертензія (АГ) є одним із найбільш поширених захворювань серцево-судинної системи та реєструється у 52–55 % пацієнтів старших вікових груп, що в кінцевому підсумку сприяє розвитку виникнення багатьох патологічних станів, зокрема ішемічної хвороби серця (ІХС).

Мета – вивчення гіпотензивного ефекту монотерапії карведилолом при лікуванні АГ у хворих похилого та старечого віку.

Матеріал і методи. В науково-практичне дослідження були включені 43 хворих (39 чоловіків та 4 жінки) у віці від 68 до 82 років, що страждали на есенціальну АГ 2-го ступеня (за класифікацією ВООЗ, 1999) протягом від 16 до 22 років, з початковим рівнем артеріального тиску (АТ) у межах від 160/100 до 180/110 мм рт. ст. Усім пацієнтам, окрім фізикального обстеження, були проведені лабораторні (аналізи крові та сечі), інструментальні (електрокардіографія, ехокардіографія, добове моніторування АТ) дослідження. Дослідження тривало протягом 21 доби. Карведилол (CARVEDILOLUM-LUGAL) у вигляді монотерапії призначався в дозі 12,5 мг на добу. Клінічне, лабораторне та інструментальне обстеження виконували перед початком лікування і через 3 тиж після призначення препарату. Достовірність результатів дослідження визначали за допомогою t-критерію Стьюдента.

Результати. Повною мірою антигіпертензивний ефект на тлі монотерапії карведилолом відзначався у 34 (79,1 %) хворих. У них зберігався добовий ритм АТ на тлі значного зниження систолічного АТ (САТ) до середнього рівня (142,3±6,7) мм рт. ст. (Р<0,05). Також відзначалася тенденція щодо зниження діастолічного АТ (ДАТ) до середніх показників (92,8±4,3) мм рт. ст. (Р>0,05). У 3 хворих (6,9 %) внаслідок використання карведилолу виникла побічна реакція у вигляді помірних проявів бронхоспазму, внаслідок чого цей препарат був змінений на бісопролол.

Висновки. Монотерапія карведилолом у дозі 12,5 мг на добу ефективно знижує рівень САТ та має тенденцію щодо поліпшення рівня ДАТ при наявності незначних побічних реакцій у хворих на АГ старших вікових груп.

Зависимость продолжительности корригированного интервала QT от уровня артериального давления у пациентов с фибрилляцией предсердий и АГ

В.Л. Кулик

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

Несмотря на то, что фибрилляция предсердий (ФП) более чем в половине случаев ассоциирована с артериальной гипертензией (АГ), продолжительность корригированного интервала QT (QTc) в зависимости от степени АГ у таких пациентов не изучалась.

Цель – оценка зависимости продолжительности QTc от уровня артериального давления (АД) у пациентов с ФП и сопутствующей АГ.

Материал и методы. Исследовано 132 пациента (83 мужчин и 49 женщин) в возрасте (65±10) лет. Критерии включения: ФП и сопутствующая АГ, возраст – 20–90 лет. Критерии исключения: стабильная стенокардия напряжения IV функционального класса, острый инфаркт миокарда, сердечная недостаточность IV функционального класса, возраст до 20 и более 90 лет. Средняя продолжительность ФП на момент обследования – (7±6) лет. Для измерения QT и диагностирования ФП проводилась регистрация ЭКГ на компьютерном электрокардиографе Cardio-lab+ ("ХАИ-Медика"). QTc вычисляли по формуле QTс=QT+0,154·(1000-RR) Фремингемского исследования. Систолическое (САД) и диастолическое (ДАД) артериальное давление измеряли по методу Короткова тонометром Microlife BP AG1-20.

Согласно классификации АГ по уровню АД ассоциации кардиологов Украины (2008) пациенты разделены на 3 группы: с мягкой АГ (САД 140–159 мм рт. ст., ДАД 90–99 мм рт. ст.); с умеренной АГ (САД 160–179 мм рт. ст., ДАД 100–109 мм рт. ст.); с тяжелой АГ (САД 180 мм рт. ст, ДАД 110 мм рт. ст.).

Полученные данные обрабатывали после формирования базы данных в Microsoft Excel. Статистическую обработку проводили с помощью Microsoft Excel (для параметрических данных – среднее значение – М, стандартное отклонение – SD). Для определения статистических различий количественных показателей в выделенных группах пациентов применялись непараметрические критерии (критерий знаков и U-критерий Манна–Уитни). Достоверными данные считались при уровнях значимости Р<0,05 и Р<0,01. Расчет показателей проводился с помощью SРSS 15.0.

С увеличением стадии АГ продолжительность QTc возрастала. В группе с мягкой АГ QTc составил – (419±28) мс, с умеренной АГ – (415±52) мс, с тяжелой АГ – (435±34) мс; Р>0,05.

Выводы. Продолжительность QTс у пациентов с ФП связана со степенью АГ. Более длинный интервал QTc ассоциируется с высокой степенью артериальной гипертензии, что необходимо учитывать в диагностике и терапии таких пациентов.

Ранні маркери несприятливого перебігу гіпертонічної хвороби

Н.В. Кузьмінова, В.К. Сєркова

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Одним із проявів порушення ендотеліальної функції та ранніх клінічних маркерів ураження нирок при артеріальній гіпертензії (АГ) є мікроальбумінурія (МАУ). Доведено, що МАУ і протеїнурія є незалежними факторами ризику не тільки ниркової недостатності, а й появи серцево-судинних (СС) ускладнень і зростання кардіоваскулярної смертності. Проте дані літератури про частоту наявності МАУ у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) без супутнього цукрового діабету нечисленні і досить суперечливі.

Метою дослідження було визначення наявності і ступеня виразності мікроальбумінурії у хворих на ГХ та оцінка прогностичної значущості МАУ в залежності від рівня екскреції альбумінів із сечею.

Обстежено 381 хворого на ГХ: 212 чоловіків і 169 жінок у віці від 35 до 70 років (середній вік (53,3±0,4) року). ГХ ІІ стадії діагностовано у 231 (60,6 %) пацієнта, III стадії – у 150 (39,4 %). Поєднання ГХ з ішемічною хворобою серця (ІХС) мали 259 (68,0 %) хворих: стабільну стенокардію напруження II–III функціональних класів (ФК) – 252 (66,1 %), інфаркт міокарда (ІМ) в анамнезі – 88 (23,1 %), мозковий інсульт (МІ) – 45 (11,8 %), поєднання ІМ та МІ – 17 (4,5 %). Хронічну серцеву недостатність (ХСН) I–IIA стадії І–ІІІ ФК верифіковано у 338 (88,7 %) пацієнтів. Середня тривалість АГ – (10,1±0,32) року. Діагноз ГХ та ІХС встановлювали згідно з рекомендаціями Української асоціації кардіологів (2008) і Європейського товариства гіпертензії та Європейського товариства кардіологів (2007). У дослідження не включали хворих на ГХ, які перенесли ІМ або МІ менше 6 міс тому, у яких на момент обстеження були виявлені захворювання печінки або нирок з порушенням функції, цукровий діабет, вади серця, ХСН ІІБ–ІІІ стадії. Контрольна група включала 26 практично здорових донорів аналогічного віку і статі. Для коректності проведення дослідження нами було створено групу порівняння, у яку увійшли 23 практично здорові особи без ознак АГ або ІХС, але з обтяженою спадковістю по АГ: близькі родичі (першої лінії) мали ускладнення ГХ – доведений ІМ внаслідок ГХ або МІ в анамнезі. Рівень МАУ в сечі хворих досліджували імуноферментним (ІФА) методом за допомогою набору реактивів "Альбумін-ІФА", виробництва ТОВ НВЛ "Гранум" (Україна). Статистичні розрахунки проводили з використанням пакетів прикладних програм Microsoft Excel, Statistica for Windows 6.0.

Проведене дослідження свідчить про різний рівень екскреції альбумінів із сечею у хворих на ГХ. МАУ (> 30 мг/ добу) була виявлена у 8,6 % хворих. У решти пацієнтів значення екскреції альбумінів із сечею були різні в межах "нормоальбумінурії" і коливалися від 1,85 до 28,22 мг. Показники екскреції альбумінів в контрольній групі не перевищували 10 мг і дорівнювали в середньому 4,88 (2,94; 7,02) мкг/мл. Екскреція альбумінів з сечею в групі порівняння становила 11,95 (5,63; 20,16) мкг/мл, у хворих на ГХ ІІ стадії – 8,00 (4,18; 15,44) мкг/мл, у пацієнтів з ГХ ІІІ стадії – 8,57 (4,79; 20,46) мкг/мл, що достовірно перевищувало показники контрольної групи (Р<0,0001), але без суттєвої різниці між собою. Виділено три рівні "нормоальбумінурії" для визначення найбільш ранніх предикторів враження нирок при АГ: рівень від 0 до 10 мг/добу – низька "нормоальбумінурія"; від 11 до 20 мг/добу – середня "нормоальбумінурія"; від 21 до 30 мг/добу – висока "нормоальбумінурія". Виявлено прямий позитивний кореляційний зв’язок (r=0,35, Р=0,0001) між рівнем "нормоальбумінурії" у діапазоні від 11 до 20 мг/добу і рівнем пульсового артеріального тиску (ПАТ), підвищення якого є несприятливим чинником щодо прогресування ГХ та розвитку СС ускладнень. Крім того, виявлені прямі кореляційні зв’язки між середнім рівнем "нормоальбумінурії" (11–20 мг/добу) та ремоделюванням екстракраніальних судин: наявністю атеросклеротичних бляшок в правій і лівій сонних артеріях (r=0,30 і r=0,31 відповідно, Р<0,05) та стенозом лівої сонної артерії (r=0,39, Р=0,003). Наявність атеросклеротичного ушкодження сонних артерій є одним з найважливіших чинників для оцінки сумарного ризику розвитку ускладнень АГ. Про несприятливу прогностичну значущість рівня "нормоальбумінурії" від 21 до 30 мг/добу свідчили достовірні прямі кореляційні зв’язки з перенесеним в анамнезі інфарктом міокарда (r=0,20, Р=0,007), стадією ГХ (r=0,26, Р<0,0001), рівнем С-реактивного білка (r=0,41, Р<0,0001).

Таким чином, прямий зв’язок вищезазначених показників, що є визнаними чинниками несприятливого перебігу захворювання і незалежними факторами ризику виникнення СС ускладнень, з величинами екскреції альбумінів с сечею в діапазоні "нормоальбумінурії" свідчить про прогностичну значущість "середнього" і "високого" рівня "нормоальбумінурії" як ранніх маркерів несприятливого перебігу захворювання у хворих на ГХ.

Оцінка ефективності комбінованої антигіпертензивної терапії

Н.В. Кузьмінова, В.К. Сєркова

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Мета – порівняльна оцінка клінічної ефективності комбінованої терапії у складі інгібітора ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) з діуретиком і блокатора рецепторів ангіотензину ІІ (БРА) з діуретиком та її впливу на показники добового моніторування АТ (ДМАТ), структурно-функціональні параметри міокарда і біохімічні маркери дисфункції ендотелію у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Матеріал і методи. Обстежено 52 (31 чоловік та 21 жінка) хворих на ГХ ІІ–ІІІ стадії, з артеріальною гіпертензією (АГ) 2–3-го ступеня, віком від 35 до 69 років, які отримували комбіновану терапію ІАПФ або БРА та діуретиками. Залежно від складу терапії пацієнти були розподілені на 2 групи. До першої групи увійшли 30 хворих, які приймали ІАПФ еналаприлу малеат (ренітек, MSD, США) в дозі 20–40 мг/добу та діуретик гідрохлоротіазид (ГХТ) у дозі 12,5 мг/добу зранку. Після індивідуального підбору дози ліків, пацієнти переходили на ранковий прийом фіксованої комбінації препаратів: еналаприлу малеат/гідрохлоротіазид 20/12,5 мг (ко-ренітек, MSD, США). Другу групу становили 22 хворих, які отримували БРА – лозартан калію (козаар, MSD, США) в дозі 50–100 мг/добу та ГХТ у дозі 12,5 мг/добу або фіксовану комбінацію лозартану калію/гідрохлоротіазиду 50/12,5 мг (гізаар, MSD, США). Всім хворим до призначення лікування та через 1 рік від його початку проводили визначення офісних величин АТ, параметрів ДМАТ та ехокардіографії, рівню ендотеліну-1 та мікроальбумінурії. Статистичні розрахунки проводили з використанням пакетів прикладних програм Microsoft Excel, Statistica for Windows 6.0.

Результати. Під впливом комбінованої терапії ІАПФ з ГХТ та БРА з ГХТ спостерігалася нормалізація як офісних величин АТ, так і параметрів ДМАТ. Зареєстровано достовірне зниження систолічного (САТ) і діастолічного (ДАТ) АТ в денний і нічний періоди, зниження пульсового АТ протягом доби в обох підгрупах. У хворих, які приймали ІАПФ, визначалося дещо більше зменшення варіабельності САТ (ВСАТ) і варіабельності ДАТ (ВДАТ) у нічний період доби, як щодо показників ВСАТ і ВДАТ в активний період доби в своїй підгрупі, так і щодо величин нічних ВСАТ і ВДАТ у пацієнтів, які отримували БРА, хоча і без достовірної різниці між групами (Р>0,05). Більшого впливу комбінована терапія ІАПФ та БРА з ГХТ мала на добову ВСАТ, ніж ВДАТ. Застосована комбінована терапія сприяла нормалізації добового профілю АТ в обох групах хворих. Через 1 рік лікування зареєстровано зменшення кінцевосистолічних та кінцеводіастолічних об’ємів та товщини стінок лівого шлуночка (ЛШ). В групі, яка отримувала БРА з ГХТ, визначений дещо більший ступінь зменшення товщини ЗСЛШ та ТМШПд, а в підгрупі, яка лікувалася ІАПФ з ГХТ, – більший ступінь зниження об’ємів ЛШ (КСО і КДО), хоча і без достовірної міжгрупової різниці (Р>0,05). ІММЛШ знизився на 26,7 % в першій групі та на 25,4 % в другій групі (Р<0,05). Зареєстровано зменшення діастолічної дисфункції в обох підгрупах, причому дещо краща динаміка спостерігалася при лікуванні БРА з ГХТ. Скоротлива здатність міокарда зросла на 16,4 % та на 15,4 % у хворих, які приймали ІАПФ та БРА, відповідно. У хворих, які отримували БРА з ГХТ, спостерігалося більш суттєве зниження рівню ендотеліну-1 порівняно зі ступенем його зниження у пацієнтів, які приймали ІАПФ (62,3 % проти 27,6 %, відповідно, при р=0,005 між підгрупами). У хворих, які отримували ІАПФ, ступінь зменшення мікроальбумінурії був достовірно (Р<0,05) вищий, ніж у пацієнтів, які приймали БРА. Отже, комбінована терапія ІАПФ та БРА з діуретичними засобами добре сприймається хворими, приводить до нормалізації АТ протягом доби, позитивно впливає на нейрогуморальну регуляцію серцевої діяльності та сприяє покращанню структурно-функціональних параметрів міокарда. Аналогічна спрямованість змін може бути пояснена подібним механізмом дії цих препаратів, проте виявлені деякі відмінності дозволять диференційовано підійти до призначення терапії та покращити прогноз захворювання.

Зміни гормонального балансу у хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію ІІ стадії з кризовим перебігом

І.Г. Купновицька, Н.В. Губіна

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – вивчення характеру змін рівня тиреотропного гормону (ТТГ), паратгормону (ПТГ) та кальцитоніну (КТ) у хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію (ЕАГ) з перебігом, що супроводжувався неускладненими гіпертензивними кризами.

Матеріал і методи. Обстежено 138 хворих на ЕАГ ІІ стадії із неускладненими гіпертензивними кризами (88 жінок і 50 чоловіків) віком від 24 до 72 років (середній вік (49,86±2,89) року). Контрольну групу (КГ) становили 110 хворих на ЕАГ ІІ стадії зі стабільним перебігом (середній вік (48,53±2,63) року). ЕАГ та неускладнені гіпертензивні кризи діагностували згідно з рекомендаціями Української асоціації кардіологів та Європейського товариства кардіологів (2007). Визначення рівня ТТГ проводили методом імуноферментного аналізу на аналізаторі Stat Fax 303 Plus (США) із використанням набору реагентів TSH Eia Kit (США). Рівні КТ та ПТГ визначали аналогічним методом із використанням набору реагентів Calcitonin Eia Kit (США) та I-PTH Elisa KIT (США).

Результати. У хворих на ЕАГ із неускладненими гіпертензивними кризами відзначено достовірне підвищення рівня ТТГ на 38,2 % (Р<0,05) порівняно з хворими без кризів. Рівень концентрації кальцитоніну достовірно не відрізнявся в групах хворих на ЕАГ з кризами і без них. Середні значення концентрації кальційрегулюючого гормону паращитоподібних залоз – ПТГ – достовірно відрізнялися в обох групах (в 1,6 разу вищий у групі хворих з гіпертензивними кризами, Р<0,01).

Таким чином, кризовий перебіг есенціальної артеріальної гіпертензії супроводжується достовірно підвищеною концентрацією в плазмі крові тиреотропного гормону та паратгормону й відсутністю змін другого кальційрегулюючого гормону – кальцитоніну.

Взаємозв’язок між рівнем артеріального тиску та мікроальбумінурією у хворих на артеріальну гіпертензію ІІ стадії

І.Г. Купновицька, І.В. Мартинів

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – вивчення взаємозв’язку між рівнем артеріального тиску (АТ) і мікроальбумінурією (МАУ) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) ІІ стадії.

Матеріал і методи. Обстежено 131 пацієнта з АГ ІІ стадії віком від 30 до 75 років (середній вік (53,6±1,34) року), з них 70 осіб – з гіпертонічною хворобою (ГХ), 68 – з симптоматичною ренопаренхімною АГ (РАГ). Всім хворим проводилося добове моніторування (ДМАТ) за допомогою апарату Cardiotens-01 (Meditech, Угорщина). У всіх хворих у сечі визначали імуноферментним методом рівень МАУ за допомогою набору реактивів Orgentec (Німеччина).

Результати. За даними добового моніторування АТ (ДМАТ) установлено, що систолічний АТ середньодобовий (САТс) у пацієнтів І і ІІ груп був практично однаковим – (173,25±2,49) і (174,75±2,67) мм рт. ст. відповідно. У хворих на симптоматичну РАГ прослідковується тенденція до вищих рівнів САТ у пасивний період доби (САТн) порівняно з пацієнтами з ГХ – відповідно (163,4±3,95) і (155,33±4,02) мм рт. ст. (Р>0,05). Виразнішими були і зміни ДАТ: в активний період доби (ДАТд) – (110,55±2,10) мм рт. ст проти (104,19±2,10) мм рт. ст. при порівнянні ІІ та І групи (Р<0,05). У нічний час – достовірно вищий ДАТ (ДАТн) у пацієнтів із симптоматичною РАГ – (104,66±3,46) мм рт. ст. (Р<0,001) порівняно з хворими на ГХ.

Установлено достовірно вищі рівні МАУ у пацієнтів обох груп порівняно з практично здоровими (Р<0,001) – в 3,35 разу у хворих І групи і в 6,62 разу ІІ групи. Крім цього, у пацієнтів із симптоматичною РАГ МАУ була вищою на 67,7 %, ніж у хворих на ГХ (Р<0,01), і становила (74,3±15,2) мг/добу. При проведенні кореляційного аналізу виявлено достовірний зв’язок між рівнем САТ та МАУ, який був значнішим у пацієнтів з ГХ (r=0,47, Р<0,001 та r=0,36, Р<0,01). Між рівнем ДАТ та МАУ сильніший кореляційний зв’язок був виявлений, навпаки, у хворих на РАГ – (r=0,22, Р<0,05 і r=0,12, Р>0,05 відповідно).

Очевидно, високий рівень АТ (як систолічного, так і діастолічного) призводить до порушення функції нирок, що проявляється зростанням екскреції білка з сечею.

Изменения функции эндотелия и содержания глиального фибриллярного кислого белка у больных старших возрастных групп с сочетанием АГ, ИБС и СН

А.В. Курята, Е.В. Соя, В.С. Недзвецкий

Днепропетровская государственная медицинская академия
Днепропетровский национальный университет

Цель – изучить состояние функции эндотелия, изменение уровня глиального фибриллярного кислого белка (ГФКБ) у больных с сердечной недостаточностью (СН) пожилого и старческого возраста с сохраненной систолической функцией левого желудочка (ЛЖ) под влиянием терапии эналаприла малеатом в комбинации с метопролола тартратом.

Материал и методы. Обследовано 30 больных в возрасте от 75 до 94 лет (в среднем (80±2,3) года) с СН І–ІІА стадии (по классификации Стражеско–Василенко), ІІ–ІІІ функционального класса (по NYHA), с длительностью заболевания 1–7 лет, с фракцией выброса (ФВ) ЛЖ > 45 %. У всех больных была диагностирована артериальная гипертензия (АГ) ІІ–ІІІ стадии и ишемическая болезнь сердца (ИБС): стабильная стенокардия напряжения ІІ–ІІІ ФК (по Канадской классификации), 8 лиц перенесли в анамнезе (1–7 лет) инфаркт миокарда, 5 – нарушение мозгового кровообращения. Диагноз ИБС и АГ устанавливали на основании стандартных критериев с учетом объективных и дополнительных методов исследования. Группу контроля составили 10 лиц, сопоставимых по возрасту без объективных данных о патологии сердечно-сосудистой системы. Определяли уровень ГФКБ, изменение функции эндотелия и кардиогемодинамики до начала исследования, через 3 и 6 мес терапии. Все пациенты получали эналаприл (средняя доза (12,5±1,1) мг/сут) и метопролол (средняя доза (55±2,7) мг/сут) путем титрования.

Результаты. В контрольной группе эндотелиальная дисфункция (ЭД) была зарегистрирована в 20 % случаев, среди больных СН – в 93 % (Р<0,01). Под влиянием 3-месячной терапии СН с использованием ингибитора ангиотензинпревращающего фермента (ИАПФ) и b-адреноблокатора частота регистрации ЭД снизилась на 55,6 % (Р<0,05). В течение последующих 3 мес терапии значения эндотелий-зависимой вазодилатации практически не изменились. Выявлено четырехкратное повышение уровня ГФКБ у пациентов с СН. На фоне позитивной динамики со стороны диастолической и эндотелиальной дисфункции после 3-месячной терапии уровень ГФКБ в сыворотке крови практически не изменился ((47,9±0,8) и (44,2±0,6) нг/мл; Р>0,05), а через 6 мес лечения наблюдалось достоверное снижение, приближение его значений к средним в группе контроля ((47,9±0,8) и (23,3±0,8) нг/мл; Р<0,05).

Выводы. Полученные данные могут свидетельствовать о том, что в процессе коррекции эндотелиальной дисфункции, максимум эффекта достигается уже в течение первых 3 мес и сохраняется на поддерживающих дозах ИАПФ и b-адреноблокатора. Поскольку уровень ГФКБ может отражать гиперактивацию тканевой РААС мозга, его снижение под влиянием терапии ИАПФ и b-адреноблокатором можно расценить как проявление ингибирования активности РААС.

Зміни швидкості поширення пульсової хвилі в артеріях еластичного та м’язового типу на тлі антигіпертензивної терапії

С.М. Кушнір, Ю.В. Кудіна, С.А. Поліщук, П.І. Сидоренко

Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска" АМН України, м. Київ

Мета – оцінити вплив різних представників класів антигіпертензивних препаратів на пружно-еластичні властивості артерій еластичного та м’язового типу у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ). У дослідженні взяло участь 211 пацієнтів із АГ за класифікацією ВООЗ. Усім хворим на початку та в кінці дослідження проводили: вимірювання маси тіла та зросту, визначення індексу маси міокарда (ІММ) лівого шлуночка (ЛШ), індексу маси тіла (ІМТ), клубочкової фільтрації (КФ), вимірювали офісний систолічний (САТ) та офісний діастолічний (ДАТ) артеріальний тиск, визначали частоту скорочень серця (ЧСС), проводили добове моніторування АТ (ДМАТ), біохімічне дослідження крові, ШРПХ артеріями еластичного (ШРПХе) та м’язового (ШРПХм) типу.

Методом конвертів усі пацієнти були рандомізовані на групи лозартану (козаар, MSD) у початковій дозі 50 мг один раз на добу (n=19), амлодипіну у початковій дозі 5 мг один раз на добу (n=34), лізиноприлу 10 мг один раз на добу (n=54) або фіксованої комбінації лізиноприлу 5 мг та амлодипіну 5 мг (гіприл, MicroLab) один раз на добу (n=46). За відсутності побічних реакцій та при недостатній ефективності (цільовий рівень АТ залишався вищим за 140/90 мм рт. ст.), дозу препаратів збільшували до 100 мг для лозартану, до 20 мг – для лізиноприлу, 10 мг – для амлодипіну та 2 таблеток – для фіксованої комбінації. На початку дослідження групи достовірно не відрізнялися за більшістю показників, у групі комбінованої терапії початково була достовірно більш виражена гіпертрофія ЛШ (більше ІММ ЛШ), ніж у групах ІАПФ та АК (Р<0,05 та Р<0,0001) відповідно. Середній рівень глюкози в сироватці крові був в межах норми, але дещо вищий у групі АК, ніж у групі ІАПФ та комбінованої терапії (Р<0,02 та Р<0,0001). Середній рівень загального холестерину був достовірно вищий у групі комбінованої терапії, ніж у групі АК (Р<0,0001). Достовірно більшими були рівні офСАТ у групі комбінованої терапії, ніж у групі ІАПФ та АК (Р<0,001 та Р<0,0001), рівні срСАТ, ДАТ та ПАТ були достовірно вищими в групі комбінованої терапії (Р<0,0001, Р<0,0001 та Р<0,0001), ніж у групі АК. Середнє значення ШРПХе у хворих, які приймали БРА, на початку дослідження було менше, ніж у хворих інших груп. Препарати груп БРА, ІАПФ, АК та комбінованої терапії однаковою мірою мали високу антигіпертензивну ефективність, приводячи до досягнення цільового АТ у відповідно 52,6; 89; 79,4 та 73,9 %, достовірного зниження офСАТ/ДАТ та срСАТ/ДАТ на відповідно 27,9/14,8 та 10,2/6 мм рт. ст., відповідно 31,2/15,4 та 14,1/5,8 мм рт. ст., відповідно 36,4/17,9 та 13/7,9 мм рт. ст., 37,5/17,7 та 15,3/9,4 мм рт. ст. Ефективна щодо зниження АТ антигіпертензивна терапія впродовж 6 міс лікування сприяла достовірному зменшенню величини ШРПХе та ШРПХм незалежно від класу антигіпертензивного препарату. При прийомі препаратів БРА (лозартан) спостерігалося більш швидке та більш виражене достовірне зниження величини ШРПХе та ШРПХм. Зміни величини ШРПХе та ШРПХм у хворих, які приймали ІАПФ, АК та комбіновану терапію, корелювали із зниженням АТ у той час, як у хворих, які приймали БРА, зміни ШРПХе та ШРПХм не корелювали зі ступенем зниження АТ.

Вплив ГХ на стан імунної системи у хворих на стабільну стенокардію

О.М. Ломаковський, М.І. Лутай, Т.І. Гавриленко

Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска" АМН України, м. Київ

Імунне запалення супроводжує атеросклероз від ранніх проявів до пізніх стадій його розвитку та є важливою патогенетичною ланкою між факторами ризику та розвитком ішемічної хвороби серця.

Мета – визначити зв’язок стану імунної системи у хворих на стабільну стенокардію (СС) з таким фактором ризику атеросклерозу, як гіпертонічна хвороба (ГХ).

Залежно від наявності або відсутності ГХ 80 хворих на СС були розподілені на дві групи: 50 хворих із супутньою ГХ становили першу групу; у другу групу увійшли 30 хворих на СС без ГХ. Матеріалом імунологічного дослідження була периферична кров, яку брали натщесерце. Визначали рівень С-реактивного білка, інтерлейкінів (ІЛ-4,-6,-8,-10) методом імуноферментного аналізу в сироватці крові та супернатантах; кількість лімфоцитів периферичної крові з антигенними детермінантами СD3+ (Т-лімфоцити), СD4+ (Т-хелпери), СD8+ (Т-супресори), СD16+ (природні кілери), СD19+ (В-лімфоціти) та вміст лімфоцитів із СD95+-рецепторами; інтенсивність проліферативної відповіді лімфоцитів у реакції бласттрансформації (РБТЛ); функціонально-метаболічну активність моноцитів за НСТ-тестом; рівень циркулюючих імунних комплексів (ЦІК).

Проведений аналіз показників імунного статусу хворих на СС залежно від наявності або відсутності ГХ виявив однакові зміни в обох групах хворих – у рівнях ЦІК ((105,0±7,7) проти (92,0±5,4) ум. од., Р>0,05), імунорегуляторного індексу ((1,7±0,1) проти (1,70±0,01) ум. од., Р>0,05), внутрішньоклітинного кисневозалежного метаболізму моноцитів ((16,9±1,9) проти (15,9±1,8) %, Р>0,05); продукції прозапальних цитокінів мононуклеарними клітинами (ІЛ-6 – (2283±133) проти (2804±578) пг/мл, ІЛ-8 – (1763±353) проти (2571±245) пг/мл, Р>0,05), сироваткового ІЛ-10 ((8,2±0,6) проти (8,0±0,1) пг/мл, Р>0,05), на тлі тенденції до зниження проліферативної здатності лімфоцитів у відповідь на мітоген ((40,0±1,6) проти (43,6±1,0), Р>0,05) та зменшення кількості клітин, здатних до апоптозу ((11,2±1,2) проти (10,6±1,1) %, Р>0,05).

У хворих на СС з ГХ порівняно з особами без ГХ спостерігали достовірне (Р<0,05) збільшення рівня С-реактивного білка ((5,1±1,8) мг/л), підвищення вмісту сироваткових цитокінів ІЛ-4 ((25,7±2,3) пг/мл), ІЛ-6 ((19,0±2,7) пг/мл) та ІЛ-8 ((20,8±5,5) пг/мл).

Таким чином, гіпертонічна хвороба посилює імунне запалення у хворих на хронічну ІХС.

Відновлення ендотеліальної функції в ранній постінфарктний період у хворих з артеріальною гіпертензією

І.Е. Малиновська, В.О. Шумаков, Л.П. Терешкевич, І.О. Готенко, Л.С. Прохна

Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска" АМН України, м. Київ

Розвиток інфаркту міокарда (ІМ) на тлі існуючої артеріальної гіпертензії (АГ), як правило, супроводжується суттєвими гемодинамічними змінами, в основі яких лежать системні метаболічні порушення, які проявляються в клініці ендотеліальною дисфункцією, підвищенням активності оксидантного стресу, запального процесу. Ендотелій відіграє провідну роль у підтриманні нормального тонусу структури судин, забезпеченні локального гомеостазу та проліферації судинної стінки. Баланс продукції судинорозширюючих (простациклін, ендотеліальний фактор релаксації) та судинозвужуючих (тромбоксан А, ендотелін, ангіотензин ІІ, простагландин Н) факторів у відповідь на зовнішні подразники забезпечує нормальне функціонування, яке не обмежене локальною ділянкою артерії, а має вплив системного характеру. Останніми роками встановлено значення ендотеліальної дисфункції як одного з головних незалежних факторів ризику при атеросклерозі, цукровому діабеті, гіпертонії. Рання діагностика порушень функції ендотелію відкриває додаткові можливості своєчасного виявлення станів, що передують виникненню гострого коронарного синдрому. Одним з перших проявів дисфункції ендотелію є порушення його вазорегулюючої функції, які спостерігаються не тільки у хворих з ішемічною хворобою серця (ІХС), але і при інших станах, зокрема АГ. АГ у більшості випадків супроводжує перебіг ІХС, зокрема ІМ, а також передує їх розвитку. Метою дослідження стало вивчення відновлення функції ендотелію у хворих з ІМ та супутньою АГ. Обстежено 105 хворих, які були розподілені на дві групи залежно від наявності АГ. Перша група представлена 56 пацієнтами, у яких ІМ виник на тлі існуючої АГ з максимальним рівнем систолічного тиску (178,2±3,1) мм рт. ст., тривалість якої була в середньому (8,21±0,98) року. Другу групу становили 49 хворих, у яких раніше не реєстрували підвищення артеріального тиску. Пацієнти обох груп отримували базисну терапію, яка складалася з аспірину, статинів, бета-адреноблокаторів, інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту; нітрати, сечогінні та препарати інших груп призначали за показаннями. Ендотеліальну функцію визначали за змінами діаметру плечової артерії через 30–90 с після декомпресії в гострий період ІМ, через 3 і 6 міс після його розвитку. На початку обстеження ендотеліальну дисфункцію виявляли як у пацієнтів з АГ, так і без неї. Незважаючи на відсутність вірогідної відмінності показників при першому обстеженні в обох групах, приріст діаметра плечової артерії у відповідь на реактивну гіперемію в 1-й групі був нижчим порівняно з 2-ю групою ((6,19±0,50) і (7,26±0,55) % відповідно), що свідчило про більш вагоме пригнічення ендотеліальної функції у хворих ІМ на тлі супутньої АГ. При першому обстеженні збереження ендотеліальної функції зареєстровано лише у 14,3 % хворих з АГ і у 20,0 % – без АГ. Через 3 міс після ІМ відновлення функції ендотелію зі збільшенням приросту діаметра плечової артерії понад 10 % відбулося у 42,4 % хворих без АГ і у 25 % – з АГ. Лише через півроку після ІМ ступінь відновлення ендотеліальної функції став майже однаковим незалежно від наявності АГ (54,3 і 48,7 % відповідно). При цьому приріст діаметра плечової артерії у відповідь на реактивну гіперемію в 1-й групі становив (9,99±0,84) %, в 2-й групі – (10,3±0,75) %.

Таким чином, динаміка показника приросту діаметра плечової артерії свідчить про те, що встановлені порушення ендотеліальної функції виникали в обох групах внаслідок ІМ, однак АГ з одного боку поглиблювала ці зміни ще при першому обстеженні, а з іншого боку – істотно уповільнювала відновлення після ІМ.

Вариабельность сердечного ритма и артериального давления у больных с АГ

Т.А. Мангилева

Крымский государственный медицинский университет им.С.И. Георгиевского, г. Симферополь

Цель – сравнить показатели частотного анализа вариабельности ритма сердца (ВРС) и суточную вариабельность артериального давления (АД) у больных артериальной гипертензией (АГ) 1-й степени и пациентов с оптимальным или нормальным АД для определения риска развития сердечно-сосудистых осложнений.

Материал и методы. Обследовано 86 больных АГ 1-й степени. 38 пациентов без повышения АД составили группу контроля. С 8 до 9 часов утра натощак в покое на пятиминутном интервале записи электрокардиограммы оценивали показатели спектрального анализа ВРС: высокочастотный компонент (HF), низкочастотный компонент (LF), их соотношение (L/H) и общую мощность спектра (TP). Среднее АД за сутки, день и ночь, а также вариабельность АД в дневные и ночные часы определяли с помощью суточного мониторирования АД. Среднюю частоту сокращений сердца (ЧСС) измеряли в условиях покоя в горизонтальном положении в течение пяти минут и на фоне повседневной активности в течение суток.

Результаты. Средняя ЧСС за сутки не отличалась в основной и контрольной группах. В условиях покоя у больных АГ средняя ЧСС составила (71,2±1,1) в 1 мин и превышала (Р<0,05) среднюю ЧСС в группе контроля (67,3±1,3) в 1 мин. Сопоставление показателей ВРС у больных АГ 1-й степени и обследованных контрольной группы выявило значительное снижение индексов спектрального анализа в основной группе (Р<0,001 во всех случаях). Отмечалось уменьшение показателей TP ((961,1±64,8) мс2 против (1639,3±169,0) мс2), HF ((268,8±28,2) мс2 против (461,3±49,3) мс2) и LF ((165,1±16,4) мс2 против (296,6±47,5) мс2). У больных АГ зарегистрирована более значительная вариабельность АД, чем у пациентов контрольной группы. Различия были достоверны как для систолического (Р<0,001 днем и Р<0,01 ночью), так и для диастолического АД (Р<0,01 и Р<0,05 соответственно).

Выводы. Для больных с АГ 1-й степени характерно снижение спектральных характеристик ВРС в покое. У этих пациентов отмечается повышение вариабельности АД. Оба показателя имеют неблагоприятное прогностическое значение в отношении развития сердечно-сосудистых осложнений, что обусловливает необходимость активного лечения АГ 1-й степени.

Сравнительный анализ терапии больных с ГБ в сочетании со стабильной стенокардией, проводимой в поликлинических и стационарных условиях

Л.В. Масляева, В.В. Божко

Харьковский национальный медицинский университет
ГУ "Институт терапии им. Л.Т. Малой АМН Украины", Харьков

Цель – провести сравнительный анализ лечения больных с гипертонической болезнью (ГБ) и сопутствующей стабильной стенокардией (СС) в амбулаторно-поликлинических и стационарных условиях.

Для этого были проанализированы данные амбулаторных карт 67 больных с ГБ ІІ стадии и сопутствующей СС (средний возраст (61±2) года), наблюдавшихся в отделении семейной медицины одной из поликлиник Харькова, и 61 история болезни пациентов с ГБ ІІ стадии и СС (средний возраст (63±1) года), прошедших курс лечения в ряде стационаров города.

Установлено, что препаратами выбора при лечении больных с ГБ в сочетании со СС как у врачей поликлинического отделения семейной медицины, так и врачей стационаров были бета-адреноблокаторы (БАБ), которые назначались соответственно в 72,5 и 78,7 % случаев. Однако дозы БАБ, назначаемые в амбулаторных условиях, были существенно ниже доз этих препаратов, назначаемых при стационарном лечении, что не позволяло достигать целевого уровня частоты сокращений сердца (ЧСС). Так, средняя ЧСС при назначении бисопролола у амбулаторных больных достигала (70,5±0,8) мин-1, у стационарных – (61,8±1,0) мин-1, Р<0,05. Нитраты чаще назначались семейными врачами (в том числе, и пациентам со СС І–ІІ функциональных классов), чем врачами стационаров: соответственно в 52,4 и 41,3 % случаев. Частота использования ингибиторов ангиотензинпревращающего фермента (АПФ) была выше в стационарах, чем в поликлинических учреждениях, – 74,6 и 59,3 %. Антагонисты кальция длительного действия присутствовали в схемах лечения у 57,4 % амбулаторных и 59,3 % стационарных больных. Выявлена низкая частота назначения гиполипидемических препаратов на амбулаторно-поликлиническом этапе – 25,6 %, в стационарных условиях – 58,5 %. При этом максимальная длительность их приема больными составляла всего 5–6 мес. Из антитромбоцитарных препаратов предпочтение в амбулаторных условиях отдавалось ацетилсалициловой кислоте (в 68,9 % случаев), назначение клопидогреля в стационарных условиях было значительно более частым, чем в амбулаторных – соответственно в 33,4 и 8,1 % случаев.

Таким образом, лечение больных с ГБ и сопутствующей СС в поликлинических условиях в отличие от терапии, проводимой в стационарах, характеризовалось более частым, а в ряде случаев необоснованным, назначением нитратов, применением БАБ в дозах, не позволяющих достигать целевого уровня ЧСС, более редким применением ингибиторов АПФ и крайне неудовлетворительным назначением липидснижающих препаратов.

Частота ожиріння та його вплив на перебіг вагітності у жінок з ГХ

І.М. Мелліна, Л.Б. Гутман, Л.І. Тутченко, А.А. Гудименко

ДУ "Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України", м. Київ

Мета – встановити частоту і вплив надлишкової маси тіла та ожиріння на перебіг вагітності у жінок з гіпертонічною хворобою (ГХ).

Матеріал і методи. У 153 вагітних з ГХ визначено показник індексу маси тіла на початку вагітності та з його урахуванням проведено клініко-статистичний аналіз особливостей перебігу вагітності, пологів і стану новонародженого.

Результати. Встановлено, що надлишкова маса тіла та ожиріння мають місце у 70,6 % вагітних з ГХ, що у 5,4 разу вище, ніж у жінок без хронічної артеріальної гіпертензії в популяції.

При ГХ 1-го ступеня зайва маса тіла спостерігається у 74,8 % хворих, у переважної їх більшості діагностується надлишкова маса тіла та ожиріння І ступеня. При ГХ 2-го і 3-го ступеня надмірна маса тіла відзначається у 60,9 % хворих, серед них превалює ожиріння ІІ ступеня.

У жінок з ГХ 1-го ступеня при зайвій масі тіла частіше, ніж при нормальній масі, спостерігаються ускладнення вагітності, пологів, порушення стану новонародженого: більш часто відзначається приєднання прееклампсії, в тому числі тяжкої, що виникає до 32 тиж вагітності, розвиток гестаційного діабету, передчасних пологів, постає необхідність розродження шляхом операції кесарева розтину; більш високими є показники перинатальних втрат та тяжких порушень стану новонародженого, що потребують лікування за умов відділень реанімації та інтенсивної терапії, а в подальшому – ІІ етапу виходжування. Кількість випадків прееклампсії, а також розродження шляхом кесарева розтину збільшується із зростанням маси тіла жінки. Перинатальні втрати, тяжкий стан новонароджених спостерігаються переважно у жінок з ожирінням; у цих матерів здебільшого народжуються й крупні діти (з масою 4000 г).У хворих з ГХ 2-го і 3-го ступеня частота акушерських і перинатальних ускладнень вкрай висока, однак, не залежить від маси тіла жінки.

Надлишкова маса тіла та ожиріння – значущий фактор ризику розвитку ГХ у жінок дітородного віку та вагітних; додатковий фактор ризику несприятливого закінчення вагітності при ГХ 1-го ступеня. Вважаємо за доцільне проведення ретельного контролю за рівнем артеріального тиску у жінок дітородного віку і вагітних з надлишковою масою тіла та ожирінням з метою виявлення артеріальної гіпертензії і проведення лікувально-профілактичних заходів. Жінки дітородного віку, які хворіють на ГХ, потребують преконцепційної підготовки, а після завершення вагітності – тривалого спостереження і лікування, в основу яких мають бути покладені здоровий спосіб життя і, в тому числі, раціональне харчування і нормалізація маси тіла.

Возможности медикаментозного воздействия на показатели кардиогемодинамики у пациентов с ГБ в сочетании с ХОЗЛ

Д.П. Мирный

Запорожская медицинская академия последипломного образования

Продолжают изучаться аспекты сочетания гипертонической болезни (ГБ) с другими заболеваниями и наиболее патогенетически обоснованные направления их лечения. Все большую актуальность в структуре такой сочетанной с ГБ патологии занимает хроническое обструктивное заболевание легких (ХОЗЛ), которое в последние годы склонны считать кардиопульмональной и, по большому счету, системной патологией. Немаловажную роль в изучении особенностей такого сочетанного течения и результатов лечения играют кардиогемодинамические показатели, от динамики которых во многом зависит не только качество жизни таких пациентов, но прогноз для них.

Цель – изучение внутрисердечной гемодинамики у больных гипертонической болезнью в сочетании с хроническим обструктивным заболеванием легких при лечении спираприлом.

Материал и методы. Проведено обследование и динамическое наблюдение за 50 пациентами, из которых в первую группу вошли 25 пациентов с ГБ II стадии с 1-й и 2-й степенью артериальной гипертензии (АГ), средний возраст больных составил (56,4±4,7) года; во вторую – 25 пациентов с ГБ (характеристики аналогичны таковым в первой группе) в сочетании с ХОЗЛ II–III стадии (средний возраст составил (59,5±4,9) года). Группу контроля составили 20 относительно здоровых лиц, сравнимых по возрасту, полу, массе тела с пациентами основных групп. Лечение ингибитором ангиотензинпревращающего фермента (ИАПФ) спираприлом проводили на протяжении 3 мес в суточной дозе препарата 6 мг. Внутрисердечную гемодинамику до и по завершении курса проведенного лечения изучали с помощью эхокардиографии (ЭхоКГ) на аппарате Ultima Pro-30 c анализом общепринятых показателей.

По данным ЭхоКГ установлено достоверное отклонение показателей, характеризующих как диастолическую, так и систолическую функцию левого желудочка (ЛЖ) в обеих группах пациентов по сравнению с контролем, причем наиболее выраженные отклонения отмечались в группе с сочетанным течением. Более значительно ухудшалась диастолическая функция ЛЖ.

Проведенная терапия спираприлом приводила к достоверному улучшению как систолических, так и, особенно, диастолических показателей кардиогемодинамики в обеих группах пациентов, причем наиболее выраженная динамика отмечалась в группе с изолированной ГБ, что, вероятно, связано с меньшей глубиной патологических изменений.

Учитывая результаты исследования и доказанный в ряде других исследований широкий спектр действия препарата на значительное число звеньев патологического процесса при сочетанном течения ГБ и ХОЗЛ, многие из которых являются общими, можно заключить, что спираприл является эффективным и патогенетически обоснованным препаратом для длительной терапии у пациентов как при изолированной ГБ (в виде монотерапии), так и в составе комплексной терапии при сочетании ГБ с ХОЗЛ, характеризуется относительно хорошей переносимостью и безопасностью при длительном применении, улучшением качества жизни больных, удобством использования.

Перебіг артеріальної гіпертензії у хворих із хронічним обструктивним захворюванням легень

Ю.М. Мостовий, Л.В. Распутіна, В.В. Распутін, Т.Ю. Цибрій

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Поширеність артеріальної гіпертензії (АГ) у світі та в Україні коливається від 15,6 до 44 % та є однією з основних проблем здоров’я внаслідок її впливу на показники смертності і захворюваності населення, недостатнього контролю та профілактики АГ у суспільстві та на індивідуальному рівні. Водночас зростає частка осіб, у яких АГ перебігає на тлі хронічного обструктивного захворювання легень (ХОЗЛ). Такий перебіг суттєво підвищує ризик серцево-судинних ускладнень у цій групі хворих.

Мета – вивчити особливості клінічного перебігу АГ у хворих з ХОЗЛ.

Матеріал і методи. Нами обстежено 78 хворих, що мали поєднання АГ та ХОЗЛ. Серед обстежених було 52 чоловіка, середній вік (64±6,3) року, 26 жінок, середній вік (69±7,8) року. Всім хворим проведено клінічне обстеження, що включало оцінку стану серцево-судинної та дихальної системи, електрокардіографію (ЕКГ) у 12 відведеннях, спірографію, з оцінкою швидкісних та об’ємних показників, добове моніторування ЕКГ та артеріального тиску, ехокардіографію.

Результати. Нами встановлено, що у 32,5 % хворих спостерігалися порушення ритму та провідності за даними ЕКГ, найбільш часто відзначали синусову аритмію (76,3 %), суправентрикулярну тахікардію (45,9 %), екстрасистолію (54,6 %), порушення внутрішньошлуночкової провідності. При спірографії – об’єм форсованого видиху за 1 с (ОФВ1) (68±14,2) %, життєва ємність легень (ЖЄЛ) – (58±21) %.У результаті аналізу показників добового моніторування ЕКГ нами встановлено, що порушення ритму та провідності виявлено у 89,3 % хворих. Найбільш часто виявляли суправентрикулярні порушення ритму, пароксизмальні форми фібриляції передсердь, екстрасистоли високих градацій; епізоди коронарної недостатності виявлено у 36,7 % хворих, причому 29,7 % мали епізоди безбольової форми ішемії міокарда. Варіабельність систолічного артеріального тиску (САТ) за весь період дослідження становила (25±1,2) мм рт. ст., діастолічного артеріального тиску (ДАТ) – (19,5±1,4) мм рт. ст., достовірно частіше спостерігали підвищення індексу часу, як для САТ так і для ДАТ, переважали пацієнти з добовим ритмом non-dipper, середній САТ за добу (137,7±2,1) мм рт. ст., середній ДАТ – (82,6±1,8), за даними ехокардіографії кінцевий діастолічний розмір – (5,30±0,12) см, кінцевий систолічний розмір – (3,62±0,09) см, товщина міжшлуночкової перегородки – (1,27±0,04) см, товщина задньої стінки – (1,20±0,03) см, маса міокарда – (319,2±11,9) г, середній тиск в легеневій артерії – (31,6±1,2) мм рт. ст.

Висновки. Встановлено особливості перебігу артеріальної гіпертензії на тлі ХОЗЛ. Перш за все, має місце тенденція до збільшення частоти порушень ритму в цій групі хворих, ознак коронарної недостатності, початково більших показників артеріального тиску та збільшення варіабельності тиску, збільшення маси міокарда лівого шлуночка, ознак діастолічної дисфункції лівого шлуночка, легеневої гіпертензії.

Трирічна виживаність та її предиктори у хворих з коронарогенною серцевою недостатністю залежно від супутньої АГ

О.М. Овчарова, Л.Г. Воронков

Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска" АМН України, м. Київ

Мета – дослідити 3-річну виживаність хворих з хронічною серцевою недостатністю (ХСН) внаслідок ішемічної хвороби серця (ІХС), а також ІХС у поєднанні із артеріальною гіпертензією (АГ) та виділити її предиктори в зазначених групах.

Матеріал і методи. Обстежено 285 хворих з клінічно маніфестованою ХСН ІІ–ІV функціонального класу за NYHA та систолічною дисфункцією лівого шлуночка (фракція викиду < 40 %) на фоні ІХС, віком від 45 до 75 років, які перебували на стаціонарному лікуванні у відділенні серцевої недостатності протягом 2002–2006 рр. Серед зазначених пацієнтів 171 (60 %) пацієнт мав супутню АГ. Період спостереження тривав 3 роки. Дослідження терміну виживаності виконувалося за методикою Kaplan – Meier. Визначення незалежних предикторів проводилося за допомогою множинної покрокової логістичної регресії.

Результати. Виживаність хворих на ІХС та ІХС із АГ впродовж 36 міс спостереження достовірно не відрізнялася (54,7 та 54,2 % відповідно, Р>0,05). Для пацієнтів із ІХС статистично значущими предикторами невиживання впродовж зазначеного періоду виявилися: наявність асциту (OR=6,4), розмір лівого передсердя (ЛП) > 4,6 см (OR=3,72), кінцеводіастолічний об’єм (КДО) > 255 мл (OR=3,42), наявність постійної форми фібриляції передсердь (OR=2,54), відсутність постійного прийому інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) (OR=2,33). Незалежними предикторами невиживання протягом трирічного терміну спостереження для групи хворих на ІХС із супутньою АГ виявилися також наявність асциту (OR=8,5), наявність гідротораксу (OR=8,07), ЛП > 5,3 см (OR=5,82), відсутність постійного прийому ІАПФ (OR=2,27). Крім того, на відміну від групи хворих на ІХС, для хворих на ІХС із супутньою АГ значущими щодо невиживання впродовж 3 років були такі показники: дистанція 6-хвилинної ходи < 210 м (OR=6,34), рівень глюкози плазми крові > 5 ммоль/л (OR=4,92), рівень сечової кислоти > 450 мкмоль/л (OR=4,0), підвищення частоти скорочень серця > 75 за 1 хв (OR=2,99), товщина міжшлуночкової перегородки < 12 мм (OR=2,83), сповільнення внутрішньошлуночкової провідності (QRS > 0,12 с, OR=2,44), наявність супутнього ХОЗЛ (OR=2,27) та перенесений раніше гострий інфаркт міокарда (OR=2,12).

Висновки. Виживаність хворих із ХСН та СДЛШ на ґрунті ІХС впродовж трьохрічного терміну спостереження достовірно не відрізняється від виживаності хворих з ХСН та СДЛШ унаслідок ІХС із супутньою АГ. Встановлені предиктори невиживання протягом 3 років для хворих з ХСН ішемічного походження залежно від наявності супутньої АГ, які доцільно враховувати при здійсненні їх диспансерного спостереження.

Ендотеліальна дисфункція та інсулінорезистентність у хворих з артеріальною гіпертензією і серцевою недостатністю

М.А. Оринчак, О.М. Шеремета

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – виявити взаємозв’язок між показником ендотеліальної дисфункції циркулюючих в крові розчинних судинних молекул адгезії (sVCOM-1) та наявністю інсулінорезистентності у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з серцевою недостатністю (СН).

Матеріал і методи. Обстежено 59 хворих на АГ ІІ–ІІІ стадії, ускладнену СН ФК II–IV (NYHA), середній вік (59±10) років. Хворих розділили на 3 групи: 1-ша група – 31 хворий з нормальним рівнем ендогенного інсуліну (ЕІ) в крові, 2-га група – 8 хворих з реактивною, 3-тя група – 10 хворих із спонтанною гіперінсулінемією. Проведено добове моніторування артеріального тиску (АТ), пероральний глюкозотолерантний тест (ПГТТ) з паралельним визначенням показників глюкози та ЕІ, sVCOM-1 (імуноферментний аналіз). Інсулінорезистетнтність оцінювали за показником HOMA-IR. Контрольну групу становили 10 здорових осіб.

Результати. Клінічно у хворих 1-ї групи виявлено СН ФК ІІ–ІІІ, в 2-й і 3-й групах – декомпенсовану СН ФК ІІІ–IV. У 41(69,49 %) випадків виявлено добовий профіль АТ non-dipper, у решти – dipper. Показник середньодобового АТ істотно не відрізнявся між групами і становив ((133±16)/(78±11)); ((138±16)/(81±10)); ((138±14)/(82±15)) мм рт. ст. (Р>0,05); добового індексу – 6,4 %;. 3,5 %; 5,7 % (Р>0,05) у 1, 2 і 3-й групах відповідно. Рівні глюкози в крові в умовах ОГТТ були в межах норми у хворих 1-ї групи. В 2-й і 3-й групах виявлено порушення толерантності до глюкози. Рівень ЕІ в крові в 1-й групі до і після навантаження коливався у межах норми – (11,6±4,0) мкОд/мл, у контролі – (12,69±3,45) мкОд/мл (Р>0,05); в 2-й групі – (13,2±2,1) мкОд/мл; (36,3±10,2) мкОд/мл (Р<0,05); в 3-й групі – (36,6±10,1) мкОд/мл; (27,5±9,2) мкОд/мл (Р<0,05) відповідно. Показник HOMA-IR у хворих 1-ї групи до і після навантаження становив 3,12±0,98 та 3,01±1,45, у контролі – 1,90±0,50 (Р>0,05); у 2-й групі – 3,39±1,38 та 8,71±3,88 (Р<0,05); у 3-й групі – 7,28±2,43 та 9,18±5,51 (Р<0,05) відповідно. Рівні sVCOM-1 в 1-й групі були в межах норми і становили (578±196) нг/мл, у контролі – (618±116) нг/мл (Р>0,05). У 2-й і 3-й групах показник sVCOM-1 виявився підвищеним на 54 % та 57 % відповідно порівняно з 1-ю групою (Р<0,05). Виявлено сильний прямий кореляційний зв’язок між рівнями ЕІ та sVCOM-1 (r=0,6478, Р=0,0122) у крові.

Висновки. У хворих на АГ із декомпенсованою СН за умов інсулінорезистентності істотно виражена ендотеліальна дисфункція, що проявляється збільшенням sVCOM-1. Отже, їх рівень можна розцінювати як маркер прогресування серцевої недостатності у хворих на АГ з інсулінорезистентністю.

Артериальная гипертензия у пациентов с пограничными психическими расстройствами

О.А. Панченко, Т.Э. Чумак, М.В. Щеголь, Т.В. Петракова

ГУ "Научно-практический медицинский реабилитационно-диагностический центр МЗ Украины", г. Константиновка

Цель – изучение динамики уровня артериального давления и показателей жирового обмена у пациентов с артериальной гипертензией и пограничными психическими расстройствами с целью выбора оптимальной терапевтической тактики.

Материал и методы. Проведено клиническое, экспериментально-психологическое, функционально-диагностическое, лабораторное обследование 100 пациентов с артериальной гипертензией с пограничными психическими расстройствами тревожно-депрессивного спектра в возрасте от 40 до 80 лет (Р0,005) (72 женщины и 28 мужчин), которые в период с 2008 по 2010 г. находились на лечении в дневном стационаре психоневрологического отделения. Для объективизации психического состояния использовали структурированное клиническое диагностическое интервью, многофакторный метод исследования личности СМИЛ, метод цветовых выборов Люшера, шкалу самооценки САН, методику для исследования стрессоустойчивости и социальной адаптации Холмса – Раге, методику изучения уровня депрессивного реагирования В. Зунге и Е. Бека. Для оценки жирового обмена использовали три показателя: общий холестерин, триглицериды, В-липопротеиды. Объективно оценивался уровень артериального давления в динамике. Для определения эффективности лечения применялась клиническая шкала с четырьмя градациями: "значительное улучшение состояния", "улучшение состояния", "незначительное улучшение состояния", "отсутствие улучшения состояния".

Результаты. Повышение уровня холестерина выявлено у 40 % больных, триглицеридов – у 22 %, В-липопротеидов – у 36 %. Уровень артериального давления: 140–159/90–110 мм рт. ст. отмечался у 66 % больных, 160–179/100–120 мм рт. ст. – у 30 %, 180/100 и выше мм рт. ст. – у 4 %. Наблюдались повторные кошмарные сновидения у 76,0 % больных. Отмечались тревога у 78 % пациентов, бессонница – у 84 %, депрессия – у 32 %, снижение интересов к повседневной деятельности – у 34 %, трудности концентрации внимания – у 64 %, вегетативные нарушения – у 32 % (Р0,005). Обработку полученных результатов проводили с помощью статистических программ Statistica 5.5 и MedStat. Проводилось лечение: диетотерапия, гипотензивное, гиполипидемическое, психотропное, физиотерапевтическое, психотерапия. В результате лечения нормальные показатели холестерина выявлены у 97 % больных, триглицеридов – у 95 %, В-липопротеидов – у 99 %. Уровень артериального давления: 140–159/80–100 мм рт. ст. – у 90 %, 160–179/90–100 мм рт. ст. – у 10 %, 180/100 мм рт. ст. и выше – 0 %. По результатам психотерапии было выявлено ослабление напряженности психовегетативного урегулирования, нормализация эмоционального состояния, сна, концентрации внимания.

Выводы. В результате комплексного лечения регистрировалось улучшение показателей жирового обмена, снижение артериального давления и редукция симптомов пограничных психических расстройств. Субъективно оценивали значительное улучшение состояния 39 % больных, улучшение состояния – 55 %, незначительное улучшение состояния – 6 %.




Наиболее просматриваемые статьи: